Артем Ігорович Дериглазов — харків’янин 1989 року народження, колишній студент Національного аерокосмічного університету «ХАІ», публіцист і поет, який з липня 2010 року перебуває в системі виконання покарань. Українські суди визнали його винним у вбивстві сержанта патрульно-постової служби Сергія Євлахова та заподіянні середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом іншим міліціонерам. Остаточне покарання — довічне позбавлення волі, яке Верховний Суд залишив чинним у березні 2018 року.
Поруч із судовим вироком існує інша історія: тексти з камери, спроби застосувати «амністію Майдану», підтримка частини ультраправих середовищ і окреме російське провадження, у якому Дериглазова називають посередником у нібито підготовці замаху на телеведучого Володимира Соловйова. Ці лінії не замінюють одна одну. Вони існують паралельно і вимагають різної міри доказовості.
Станом на 2026 рік український вирок не скасовано. Скарга до Європейського суду з прав людини згадувалася в матеріалах захисту, однак публічного рішення, яке б змінило статус засудженого, немає. Нижче — перевірена хронологія, розбіжності версій і те, що саме суди вважали встановленим.
Ключові цифри. Народився 17 червня 1989 року в Лозовій. Затриманий 8 липня 2010-го у 21 рік. Перший вирок — довічне, 30 жовтня 2012. Другий — 15 років, 15 червня 2015. Третій — знову довічне, 3 квітня 2017. Касація — 20 березня 2018. На 2026 рік за ґратами понад 16 років.
У справі фігурували також звинувачення в незаконному обігу зброї (частину епізодів припинено через давність) і в серії нападів на банківські відділення Харкова 2008–2010 років. Окреме судове рішення саме по банківських епізодах так і не стало публічним стрижнем остаточного вироку про довічне.
Походження, ХАІ і світ, у якому жив студент до липня 2010-го
Артем Дериглазов народився 17 червня 1989 року в Лозовій Харківської області. Пізніше родина жила в Харкові, на Сортирівці, у приватному будинку на вулиці Семафорній, 19. Саме ця адреса увійде в кримінальну хроніку наступного ранку після загибелі патрульного. Батько — Ігор Дериглазов; мати в матеріалах справи фігурує як людина, якій син того вечора сказав, що ходив «медитувати в ліс» і відмовився від вечері.
З 2005 по 2009 рік він навчався в Національному аерокосмічному університеті ім. М. Є. Жуковського «ХАІ» за спеціальністю «прикладна лінгвістика». У судових засіданнях батько розповідав, що син вивчав англійську, був замкнений у колі інтересів і серйозно захоплювався стрільбою. У тирі він брав участь у змаганнях і займав призові місця. Це не дрібниця біографії: суд пізніше оцінюватиме не лише факт пострілу, а й те, наскільки свідомо людина володіла зброєю.
У квартирі й будинку під час обшуку вилучили не лише вогнепальну зброю та набої, а й книги і диски з матеріалами про нацизм і язичництво. Адвокатський корпус і сам засуджений згодом намагалися змістити акцент із ідеології на самооборону. Слідство, навпаки, бачило в цьому тлі пояснення зухвалості. Психологічна експертиза, яка визнала його осудним, описала суперечливий профіль: поєднання апатії й цілеспрямованості, замкненості й дратівливості, а реакцію на стрес — і як занурення в себе, і як раптову агресію, яку сам обстежуваний схильний трактувати як вимушений захист.
У нашій практиці роботи з архівними матеріалами харківських процесів 2010-х помітно одну типову помилку читача: плутати захоплення стрільбою зі «спецоперацією» і навпаки — списувати все на «хлопця, який просто пішов погуляти». Реальність була жорсткішою. Він вийшов увечері 7 липня в куртці й медичних рукавичках у спеку, з переробленим макетом автомата в наплічнику. Це встановлювали і слідство, і сам підсудний у частині визнань. Чому саме так одягнувся і куди саме йшов — він пізніше пояснював провалами пам’яті. Суд ці пояснення не прийняв як такі, що знімають умисел.
До 2010 року Дериглазов не мав судимостей. Це обставина, яку Червонозаводський райсуд у 2015-му прямо врахував, знижуючи покарання до 15 років. Апеляція 2017-го вирішила інакше: відсутність попередньої судимості не переважила «виключно високу суспільну небезпеку» і зухвалість дій. Для читача 2026 року цей маятник важливий. Він показує, що навіть у межах однієї доказової бази різні колегії по-різному зважують характер діяння і особу.
7–8 липня 2010 року: Олексіївка, Семафорна і дві різні картини однієї ночі
Офіційна канва така. Пізно ввечері 7 липня 2010 року двоє інспекторів патрульної служби в харківському районі Олексіївка зупинили молодого чоловіка через підозрілий вигляд. Замість документів він застосував газовий балончик і втік. Під час переслідування у дворі багатоповерхівки пролунали постріли. Сержант Сергій Євлахов отримав поранення в грудну клітку й гомілку і помер на місці. Стрілець зник.
Наступного ранку наряд приїхав до будинку родини Дериглазових. За версією обвинувачення, Артем забарикадувався на горищі, вів вогонь, поранив оперуповноважених Жданова і Гвоздика в лікоть і плече і сам дістав кульові поранення грудної клітки з ушкодженням легені та лівої руки. Усіх трьох доставили до лікарні ім. Мещанінова. Туди ж прибули тодішній міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, мер Геннадій Кернес і губернатор Михайло Добкін. Справа відразу стала політично видимою — не в сенсі ідеології підсудного, а в сенсі публічної ваги загиблого міліціонера.
Версія самого Дериглазова інша в деталях, критичних для кваліфікації. Він стверджував, що на Олексіївці діяв зі страху, не ідентифікував переслідувачів як міліцію в момент пострілу, а в будинку сприйняв людей у цивільному як нападників на батька. Казав, що цілився в руки, аби вибити зброю. Батько Ігор пізніше в суді понад годину реконструював хронологію; син плакав. Ігоря затримували адміністративно на 12 діб, він отримав перелом ребер і згодом домігся визнання арешту незаконним. Кримінальну справу про тортури щодо нього прокуратура не відкрила.
Тут лежить головний підводний камінь будь-якого переказу. Смерть Євлахова — факт. Поранення двох інших — факт, підтверджений судово-медичною експертизою. Спір іде про умисел, обстановку впізнання форми й команд, послідовність пострілів і те, чи була «самооборона» юридично можливою, коли перший епізод почався з втечі після законної вимоги документів. Суди всіх інстанцій, які залишили вирок у силі, відповіли: ні, самооборони в правовому сенсі не було.
Хронологія вироків.
- Грудень 2010 — справу передано до Червонозаводського райсуду Харкова.
- 10 січня 2011 — початок розгляду; процес зупиняли під стаціонарну психекспертизу.
- 30 жовтня 2012 — довічне позбавлення волі.
- Травень–червень 2013 — апеляція скасовує вирок через процесуальні порушення й повертає справу.
- 15 червня 2015 — новий вирок першої інстанції: 15 років.
- 3 квітня 2017 — апеляція знову призначає довічне; текст рішення тривалий час був закритий для публікації.
- 20 березня 2018 — Верховний Суд відхиляє касацію.
- 2021 — дві відмови в застосуванні «амністії Майдану».
Після кожного розвороту змінювався не стільки опис пострілів, скільки юридична оцінка суспільної небезпеки й умислу. Саме тому справа стала хрестоматійною для дискусії про стабільність покарання в Україні.
Що саме інкримінували: вбивство міліціонера, зброя, банки і «харківські угоди»
Ядро вироку — стаття про посягання на життя працівника правоохоронного органу та склад про спротив. Паралельно йшло незаконне поводження зі зброєю. Частину епізодів щодо обігу зброї згодом припинили у зв’язку з давністю. Це важливо відрізняти від основного складу: давність не «відбілює» загиблого патрульного.
Окремий пласт — підозри в серії збройних нападів на відділення харківських банків у 2008–2010 роках. У тогочасній пресі називали «Капітал», «Ощадбанк» на Клочківській, «Правекс-банк» і «Swedbank» на Полтавському Шляху. Йшлося про десятки тисяч доларів, євро й гривень. Дериглазов частину зізнань пізніше пояснював тиском. Справа про банки так і не стала тим публічним фіналом, яким стало довічне за Євлахова. Для аналітика це класичний приклад «навішеного» обсягу обвинувачення, який живе в медіа довше, ніж у мотивувальній частині остаточного вироку.
Ще важчий шар — початкові повідомлення про нібито підготовку замаху на Віктора Януковича і Дмитра Медведєва під час візиту, пов’язаного з Харківськими угодами. Ці тези спиралися зокрема на зізнання Ігоря Дериглазова, які родина називала вибитими. Офіційного вироку саме за цим епізодом немає. Залишати його в біографії як доведений факт — помилка. Замовчувати, що така версія лунала на старті розслідування, — теж викривлення, бо саме вона пояснює, чому справу одразу підняли на рівень міністра.
Типова пастка 2026 року: читач змішує три реєстри. Перший — те, що суд установив щодо 7–8 липня. Другий — те, що слідство декларувало на брифінгах 2010-го. Третій — пізніші політичні ярлики. Вони не рівноцінні. Якщо писати «терорист, який готував замах на президентів», потрібне судове рішення. Його немає. Якщо писати «людина, засуджена за вбивство міліціонера», рішення є, і воно вистояло в касації.
Судові гойдалки 2012–2018: чому 15 років не втрималися
Перший вирок 30 жовтня 2012 року був довічним. Захист одразу заявив про оскарження. У 2013-му Апеляційний суд Харківської області скасував рішення: незаконний склад суду, проблеми з протоколами, недостатня доведеність умислу щодо двох поранених. Справу повернули. Це не виправдання. Це визнання, що процес зламався процедурно.
15 червня 2015-го той самий Червонозаводський райсуд знову визнав вину, але дав 15 років. Судді врахували позитивні характеристики й відсутність попередніх судимостей. Дериглазов тоді визнав зберігання зброї та спротив, проте заперечував умисне вбивство і замах. Якби 15 років набрали чинності, з урахуванням тодішнього «закону Савченка» перспектива виходу була б реальною. Саме це, за оцінками спостерігачів процесу, зробило апеляцію 2017 року політично й емоційно наелектризованою.
3 квітня 2017-го колегія на чолі з суддею Володимиром Плетньовим скасувала пом’якшення. Формулювання апеляції було жорстким: не враховано зухвалість і виняткову суспільну небезпеку. Текст рішення на певний час закрили для публікації. 20 березня 2018-го Верховний Суд касацію відхилив. Правозахисниця Тетяна Близнюк публічно зафіксувала цей фінал. Після цього єдиним зовнішнім майданчиком лишався ЄСПЛ.
Практичний нюанс для тих, хто читає вироки «по заголовках». Скасування 2013-го не означало, що суд визнав самооборону. Пом’якшення 2015-го не означало невинуватості. Повернення довічного 2017-го не додало нових пострілів — воно переоцінило вже відомі. У 2026-му ця триступенева конструкція досі плутає навіть юристів-початківців, які бачать лише останню цифру і не бачать шляху до неї.
Міфи і те, що підтверджується документами.
Міф: «Його засудили виключно за політику Януковича». Реальність: вирок вистояв після зміни влади, у 2017 і 2018 роках.
Міф: «Не було трупа і поранень». Реальність: загибель Євлахова та поранення Жданова і Гвоздика зафіксовані експертизами.
Міф: «Банки — доведена частина довічного». Реальність: банківські епізоди широко звучали в пресі й на слідстві, але публічним стрижнем касаційного фіналу стало посягання на життя правоохоронців.
Міф: «Після Майдану держава його виправдала». Реальність: у 2021-му суд двічі відмовив в «амністії Майдану», бо події 2010 року не вписав у період масових протестів листопада 2013 — лютого 2014-го.
Камера як редакція: що Дериглазов писав і чому ці тексти мають окрему вагу
Після вироку біографія не обнуляється. Дериглазов став автором численних текстів і віршів, які виходили в блозі на сайті українського медіа та в телеграм-каналі «Дневники Артема Дериглазова». Анонсувалися автобіографічна повість «По той бік свободи» і поетична збірка. Теми — побут СІЗО, етапи, психіатрична експертиза, стосунки в камері, політична злободенність. Окремі цикли — «Прикладна конфліктологія», «Етапи», «Донецьк», «Дурдом» — читаються як тюремна проза з іменами, деталями пайка і логікою виживання.
Він записував відеозвернення англійською про тортури й невинуватість, вчився на другій вищій за правознавством, складав позови проти адміністрації ізолятора, Кабміну й Мін’юсту щодо харчування та санітарних норм. У 2019-му подавав позов до міськради про заборону харківського прайду, у 2020-му — проти президента щодо декомунізації назв райсудів. Брав участь у конкурсі на посаду прессекретаря Володимира Зеленського — жест, який у колонії виглядає майже театрально, але фіксує претензію на публічний голос.
За моїм досвідом читання тюремної публіцистики, небезпека тут подвійна. Можна почати оцінювати якість метафори замість якості доказів у справі про вбивство. Можна, навпаки, відмовити людині в праві описувати карцер лише тому, що вирок суворий. Обидва ходи ліниві. Тексти Дериглазова цікаві як документ про українську пенітенціарну систему 2010–2020-х: карцери «за вигадані порушення», побиття за відмову давати потрібні показання, тиск через участь чи неучасть у голосуванні. Це не скасовує вироку. Це окремий емпіричний шар.
Підводний камінь для редакцій 2026 року — републікація щоденників без контексту вироку. Канал позиціонував матеріали як такі, що виходять «з його дозволу». Аудиторія, яка зайшла з пошуку «патріот / політв’язень», отримує один кадр. Аудиторія, яка зайшла з прізвища загиблого Євлахова, — інший. Коректна стаття тримає обидва кадри в одному полі зору.
Після Майдану: ярлик політв’язня, «амністія» і межа між протестом і криміналом
Після зими 2013–2014 років образ Дериглазова в частині середовища змінився. Комітет визволення політв’язнів називав розслідування політично вмотивованим. На засідання приходили представники «С14», «Правого сектора», «Азова», «Фрайкору». Бували футболки з шевронами «Східного корпусу», плакати «Свободу патріотам», до пів сотні людей біля суду. У проєкті амністії від Радикальної партії прізвище також зринало. Для родин загиблих і поранених міліціонерів ці гасла звучали як наруга: «вбити мусора — це патріот України» не є юридичним аргументом.
Сам засуджений вибудував нову рамку: справа сфабрикована за вказівкою Могильова, суддя Плетньов пов’язаний із орбітою Януковича, а в СІЗО під час Майдану він «переконував ув’язнених» і передавав інформацію на волю. У 2021-му він просив застосувати закон «Про недопущення переслідування й покарання осіб щодо подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань». Судді Анна Проценко та Ірина Блага відмовили: липень 2010-го не є періодом масових акцій від 21 листопада 2013-го. Захист ішов в апеляцію. Публічного звільнення не сталося.
Тут корисний практичний критерій, яким користуються криміналісти й правозахисники, коли їхнє сумління тягне в різні боки. Політичний мотив слідства треба доводити документами: вказівками, селективністю, тортурами, забороненими доказами. Ідеологічні симпатії підсудного після 2014-го самі по собі не перетворюють склад 2010 року на «акцію бунтівного характеру». І навпаки: огидні погляди не звільняють державу від обов’язку чесного процесу. Скасування 2013-го показало, що процес дійсно кульгав. Касація 2018-го показала, що вища інстанція все одно вважала вбивство доведеним.
Для читача-початківця варто окремо сказати про експертизу. Її формулювання про «захисні, вимушені» агресивні дії часто цитують як доказ самооборони. Це підміна. Експерт описує психологічний стиль. Суд вирішує, чи був склад злочину. Змішувати ці рівні — найчастіша помилка популярних переказів.
Попередження для тих, хто шукає «інструкцію» або романтику. Ця історія не є посібником зі зброї, «спротиву патрулю» чи тюремного піару. Перероблений макет, вихід у місто зі зброєю, постріл у людину в формі — це не сюжет для наслідування. Навіть якщо хтось називає це самообороною в соцмережах, український суд кваліфікував інакше, і цей кваліфікаційний висновок чинний.
Окремо: російські обвинувачення 2024–2025 років проти людини, яка вже сидить в українській колонії, не варто автоматично ані приймати як вирок Гааги, ані відкидати без читання того, що саме інкримінують і хто дає показання.
Російське провадження, Соловйов і статус Дериглазова у 2026 році
У січні 2024-го Басманний суд Москви заочно обрав запобіжний захід і оголосив Дериглазова в міжнародний розшук. Російське слідство інкримінувало приготування до вбивства особи у зв’язку зі службовою діяльністю, вчинене загальнонебезпечним способом групою з корисливих мотивів. У матеріалах, на які посилалися російські агенції, фігурували показання співучасників.
У листопаді 2023-го в залі суду лунали заяви, ніби саме український засуджений просив організувати вбивство Володимира Соловйова, обіцяючи гроші й навіть звільнення з колонії. Оточення Дериглазова це заперечувало. У грудні 2025-го Другий Західний окружний військовий суд у Росії виніс вироки групі фігурантів — від 12 років до довічного — за підготовку замаху, участь у терористичній організації та підпали. У описі сюжету посередником між «невстановленим співробітником української розвідки» і організатором знову назвали Дериглазова.
Юридично це інша держава, інший процес, заочний арешт людини, яка фізично перебуває в українській установі виконання покарань. Практично це означає: навіть якщо український вирок колись переглянуть, російська справа створює окремий шар ризику. Станом на вересень 2026-го немає публічного факту, що Україна видала його Росії або що ЄСПЛ зобов’язав Київ змінити покарання.
Зв’язок із сучасністю тут прямий. Війна зробила будь-яке харківське прізвище 2010 року частиною ширшої пропагандистської війни. Російські медіа вписують Дериглазова в лінійку «український неонацист». Частина українських радикальних спільнот — у лінійку «вузень поліцейської держави Януковича». Обидві рамки бідніші за матеріали суду. Вони зручні для мобілізації й погані для розуміння.
Що залишається твердим ґрунтом. Є загиблий сержант. Є двоє поранених колег. Є людина, яка в 21 рік вийшла в місто зі зброєю і через добу опинилася з кульовими пораненнями на горищі батьківського будинку. Є вісім років процесу й остаточне довічне. Є корпус текстів із неволі. Є відмова 2021 року притягнути до цієї біографії закон про Майдан. Решта — гіпотези, які треба позначати як гіпотези.
Цікавий факт, який пояснює довговічність теми. Дериглазов був одним із небагатьох ув’язнених харківського СІЗО, хто демонстративно не брав участі в голосуванні; адміністрація, за його текстами, використовувала це як важіль тиску. У поєднанні з позовами про пайку, санітарію й назви судів це створює рідкісний для України тип «процесуального довгожителя»: людина всередині колонії продовжує генерувати юридичний і медійний шум, навіть коли кримінальна суть справи для держави вже закрита касацією.
Саме тому запит «Артем Дериглазов» у 2026-му все ще веде не в архів 2010-го, а в живий вузол біографії, права, пропаганди й тюремної літератури. Розв’язати цей вузол одним прикметником неможливо. Можна лише тримати факти окремо від ярликів і не плутати вирок із мемуарами.
